Не так-то просто вижити в селі городянину. І зовсім не з-за тяжкої селянської праці, який, як вважають селяни, міському людині не під силу. Це не зовсім так. Коли я переїхала з міста в село, то навіть здивувалася: як багато вільного часу раптом з’явилося у мене. І все з-за того, що не треба нікуди поспішати. Єдине погано: це вільний час розподіляється дифузно. Тобто, від-дохнути у вихідні, тяжко попрацювавши в будні, не виходить. Корови їдять кожен день, як втім, і вся інша живність. І покинути їх надовго теж неможливо: влітку триразове доїння, взимку – вранці і ввечері. Не видоїш вчасно – втратиш молоко, а то й саму корову-годувальницю. Ось цим і тяжек сільський побут: вихідних там не буває. Саме тому жити в селі легше великою родиною, щоб можна було хоча б захворіти на пару днів, не кажучи уже про тижні відпустки.
Звичайно, входити в ритм сільського життя було досить складно, але адже і велике господарство відразу не заведеш: поки підростали корівки, поки плодилися вівці, поступово я звикла. І навіть не до того, що вставати треба рано – в місті теж не спали до обіду, — а до чіткого ритму сільського життя: встати, витопити піч, впоратися з худобою, переробити молоко, так і звичайні клопоти по будинку ніхто не відміняв. Готувати, прати і прибирати жінці доводиться скрізь, що в місті, що в селі. Але коли ввійдеш в ритм, то все робиш спокійно, не поспішаючи, вистачає часу і почитати, і телевізор подивитися. Повірте, всі серіали в селі дивляться, часу на це не шкодують. Тому що в театр тут не ходять.
Так, тут немає театрів, кафе, ресторанів, льодових палаців. Але, що ще гірше, ні лікарень, музичних та спортивних шкіл, немає репетиторів і курсів іноземної мови. Добре, коли сільські вчителі виявляються ентузіастами своєї справи і організовують селянських дітей в гуртки за інтересами, але не завжди так буває. Не варто забувати, що педагоги часто мають велике підсобне господарство, за кото-рим теж потрібен догляд.
Коли я переїхала в білоруську село, тут був всього один магазин, в який хліб завозили через день. Оскільки господарство у мене тоді було велике, продукти всі свої, то за хлібом було нерозумно ходити – простіше самій спекти. Тепер же крім сільпо є дві приватні крамниці з відмінним вибором продуктів і супутніх товарів. А ось за всім іншим, від міксера до шиферу, від чобіт до ліків, треба їхати в місто. Добре, якщо це п’ять-десять кілометрів, а якщо всі 25? У скільки обійдуться транспортні витрати? До цього теж треба звикнути.
Але найскладніше – це сільська ментальність. Всі все бачать і все знають. Приховувати що-небудь марно, простіше скласти «прес-реліз» і сповістити сусідів про події в тому світі, в якому тобі зручно. Мовчати не має сенсу: чого не дізнаються, придумають. Так що краще бути відвертим, хоча б частково. Але при цьому делікат-ність неймовірна: ніхто і ніколи не торкнеться хвору тему, ніхто не нагадає про приємну подію. Але ти знаєш, що все знають. І це – нормально. Село.
Звичайно, якщо перейдеш комусь дорогу – пощади не чекай. Інтелігентські розборки тут не в честі. Скажуть все прямо і у самій різкій формі, але і відповісти теж можна, не соромлячись у виразах. Поговорили, розібралися, все з’ясували – і тиша, життя триває. З сусідами лаятися – собі дорожче. У селі найближчий сусід рід-неї далеко живе родича: хто виручить, коли треба корову подоїти, коли машина не завелася, а ти запізнюєшся на поїзд? Звичайно, сусід. Це не те, що в місті, де сусідів не тільки за іменами – прізвищами деколи не знаємо.
А взагалі в селі жити добре: повітря, ягоди-гриби, молоко свіже, картопелька, шкварка, ну і чарка, як водиться. Але жити тут не так просто, у всьому світі, кажуть, число сільських жителів скорочується. Чому? Я особисто вважаю так: для того, щоб жити в селі, а головне – працювати на землі, — треба мати певний набір генів, не кожному це дано. А якщо вже таке сталося – то хоч би де ти народився, все одно поїдеш жити в село.
Поділитися: